хильцем, майже повзучи, пробиралася далі, раз-у-раз тривожно озираючись. Ось біла поява знову хилилася, чути її сапання й удари мотики о суху землю — ось пронеслось її глибоке зідхання, якісь слова, чи то молитва, чи прокляття, та нараз що це? З недалекого гостинця донеслись нові голоси. Дуднять поспішні кроки по твердо втоптаній стежці, чути важке, розриваюче душу ридання, а далі слова:
— Таточку! Таточку! Пустіть мене! Я не хочу жити! Я собі смерть заподію!
Це тонкий, дівочий голос говорить. А в відповідь йому старечий, розбитий голос:
— Дитино моя! Бог з тобою! Що ти говориш? Здайся на Бога! Він бачив твою кривду, він її помстить.
Чорна поява мов прикипіла до місця, слухала, не ворухнувшись, слухала довго ще, хоч дівчина, що ридала, і її старий батько були вже далеко. І жінка, що крала картоплю, також чапіла, скулившись, поки вони пройшли. Та не було їй сьогодні щастя. Ледве пройшли ті двоє, коли це заскрипіла брама в фільварку, роздався тупіт кінських копит, і по хвилі дві брички заторохтіли гостинцем. Жінка знову схилилася вниз, прилягла в борозду, та чорна поява, чуючи той туркіт, випрямилася й, не вважаючи на свою дотеперішню осторожність, пустилася бігти в напрямі до гостинця, замахала руками і скрикнула щосили:
— Гей, гей!
— Ой, Господи! Пропала я! — скрикнула в тій хвилі жінка, що крала картоплю й, покинувши мішок і мотику, пустилася тікати долі нивою. Та крик чорної появи не зупинив
