— Ведіть її сюди! — командував далі проповідник шляхетського демократизму, показуючи двері спальні. Лакеї пхнули Маланку до спальні, в котрій було темно, і тільки зі сусіднього покою доходив туди скісний стовп світла.
— Обшукайте її, чи чого не вкрала, — командував він дальше й, засвітивши у спальні свічку, примкнув двері від покою.
По хвилі розлягся зі спальні голосний крик Маланки — такий голосний та розпучливий, що всі інші панови в покою аж здригнулася.
— Кайцю, не роби дурниць! — скрикнув, не рушаючися з місця, пан Альфонс.
— Ну, що ви скажете про таку відьму? — гнівно говорив Тадзьо, оглядаючи свій розфалатаний рукав. — Адже її справді варто провчити.
Пан Еміль усе ще сидів на фотелю, держачися обома руками за живіт і загризаючи губи з болю.
— Ох! Та я б її роздер! Я б її… Адже це звір якийсь, не дівка!
У спальні крик утих, тільки чути було глухе шептання, тихі прокляття пана Калясантія та важке сапання Маланки. Паничі в покою замовкли і прислухувалися, їх лютість помалу втишувалася, верталася холодніша розвага, і в серці в кожного робилося якось несмачно, а далі чимраз більше бридко й погано. Усі почули, що на їх очах, при їх помочі і співучасті сталося ось тут щось таке дике та несуразне, таке погане та огидне, що може важкою плямою впасти на ціле їх життя, одним замахом розбити всі їх пляни й надії, що вони, перед хвилиною ще весела й безжурна
