жандармів і дотепер не могла ніколи на них глядіти без страху. Тож почувши, що її хочуть віддати жандармам, вона відразу пригадала собі всі ті страхіття, які їй розповідали про жандармів. Їй мигнули в уяві кайдани, ланцюги, карабіни з насадженими багнетами: ось її, оковану, ведуть селом, усі біжать на неї дивитися, всі з неї глузують, матері показують її дітям, а діти шепчуть, говорять, а далі кричать, верещать за нею: „злодійка, злодійка!“ І вона зовсім стратила застанову, пам'ять, розвагу. Дикий страх довів її майже до безумства. Вона почала кидатись, шарпатись, рватися, в-одно повторяючи:
— Пустіть мене! Пустіть мене! Я не злодійка!
Почалася коротка, та шалена боротьба. П'ять мужчин (бо пан Альфонс мовчки, з філософічним супокоєм придивлявся тій сцені) кілька мінут моцувалося з одною дівчиною. Вона вдарила одного лакея в лице так, що йому бризнула кров із носа, потім штовхнула у груди лицарського пана Калясантія, відірвала Тадзеві рукав від сурдута, а пана Еміля копнула ногою так сильно, що той зі зойком повалився на крісло. Та вкінці вдалося її перемогти. Один лакей ухопив її за праву руку й закрутив їй на хребет так сильно, що аж кість хруснула, і Маланка з голосним окриком упала на коліна.
— Ти, гадюко! Ти, безпутнице! — люто кричав пан Калясантій, хапаючи її за коси і пригинаючи її голову вниз. — Чекай лишень, ми тобі покажемо, як із нами боротися! Гей, хлопці, в'яжіть їй руки!
Лакеї моментально скрутили їй руки на плечах.
