раз більше. Увага спала зовсім, а свідомість безучасно, механічно реґіструвала нові вражіння, що ще прибували. Ось брязнув стиха ключ, повертаючись у замку, скрипнули злегка двері одні, другі, здається, і треті й четверті. Ось чути тихі-тихі кроки, немов хтось дуже обережно ходить босо або в тихолазах по підлозі. Шах, шах, шах, і тихо. Потім знов шах, шах, шах, і нема. Де це? Чи то над ним, чи під ним, чи обік? Щось немов мелькнуло в його голові: певно, гість якийсь ночує в гостиннім покою, що притикає до присінка, але думка безсильна була прослідити, чи це правда, чи ні. Шах, шах, шах, і тихо. Шу, шу, шу, гу, гу, гу… Якісь шепти, якийсь ледве чутний гомін. А потім десь глибоко під землею довге, протяжне, жалібне стогнання: о-о-ох! О-о-ох! Знов тихо. Знов стогнання, потім глухий стук, немов хтось упав із поду на тік, але десь далеко-далеко. Потім знов шах, шах, шах. Знов тихо. Потім довгий, різкий свист десь далеко-далеко. Фі-і-і-і! Чи то залізниця їде? Залізниця далеко, сюди не чути. Фі-і-і-і!
Це було останнє напівзамітне вражіння, котре опісля, по кількох днях, міг собі пригадати Гадина. При тому свисті, що тягнувся, як йому здавалось, страшенно довго, рівно, тонко, мов мідяний дріт — таке вражіння, вражіння блискучого, прямого, безконечно довгого мідяного дроту, завішеного в повітрі, в нього лишилося після того свисту, — він заснув зовсім і не чув уже нічого більше.
На фільварку в Адася панувало велике оживлення. В кухні горить вогонь, варять і
