— Дай то Боже! Але моє серце щось, мов кліщами, стискає. Біжу зараз до коваля, а коли її ще нема, то біжу на фільварок.
— На фільварок? — здивувався о. Нестор. — А я б думав, що вам нема чого там бігти.
— Як то нема чого? Адже ж коли її досі нема дома, то вона, певно, там.
— Зовсім не певно, Гнате! А ліпше ви лишіться ось тут, переночуйте цю ніч зо мною!
— З єґомостем? — здивувався Деменюк.
— Знаєте, Гнате, — мовив о. Нестор трохи тихіше, — я таки надумався зараз завтра вибратися зовсім відси.
— До Гердера?
— Хоч би й до Гердера. Ні за що тут довше не лишуся. Знаєте, — тут голос його ще більше понизився так, що Гадина ледве міг його дочути, — сьогодні мене знов обікрали.
— Обікрали! — скрикнув Деменюк і вдарився об поли руками.
— Тихо, Гнате! Силою витягла мене пані до себе, до гостей, і поки я там сидів, тут якийсь злодій у мене порядкував.
— І багато вам забрав?
— Паперів не рушав, тільки готових грошей, що міг найти наборзі, то забрав. Зо п'ять тисяч захарапчив.
— П'ять тисяч! Господи! — знов не вдержався і скрикнув Деменюк.
— Майже всю готівку, яку я мав, — якось слізливо-жалібно промовив о. Нестор.
— Але як же дістався сюди? — питав Деменюк. — Ви, певно, лишили двері незамкнені?
