збіглося, рятують, гомонять, заваджають. А серед усього того гомону, диму, реву, пекла, там у самій середині, на його дні, в головнім гнізді пожару їй раз-у-раз увижається отой труп, неткнутий полум'ям, спокійний, з розхиленими та злобно перекривленими устами. Він неживий — вона чує це, та проте його очі отворені, горять ярким, пекельним блиском, горять безсмертною, ненаситною злобою і, вперті в неї, повертаються за нею. Куди вона рушиться, куди повернеться, все і всюди вона бачить їх перед собою, чує на собі їх пекучий блиск, чує у глибині душі їх сверлуючий позирк. Тими очима труп не перестає говорити до неї, гризти її, мучити її.
— Еге, так ось ви як, пані графине! Задушити мене збирались! Подушками, як Петра III! Це ви від Катерини II навчились, а? Забажали увільнитися від мене? О, ні! Хотіли від живого увільнитися, так ось вам за це! Маєте трупа, маєте мерця, від котрого ніколи не увільнитеся! Котрого не скинете з себе, не відірвете від себе, не задушите, не отроїте, бо він у вас, у нутрі вашім, у душі вашій! Бажаю вам приємної забави з вашим товаришем і синком! Хе, хе, хе! Моя приємність буде… все і всюди дивитися на вас отими очима, котрі вас так чарують, графине, правда? Котрі мають на вас невеличкий магічний вплив, хе, хе? Котрі трошки загострюють ваш апетит, розгрівають вашу кров, чи як ви кажете, вельможна пані графине, а?
Чи це в тій хвилі хтось говорив? Чи з пітьми визирають іще й досі на неї оті страшенні очі, що давно-давно, довгі літа доводили її мало що не до божевілля? Пані Олімпія
