Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/426

Цю сторінку схвалено

— На кого?

— На вас. Вона його натуркує. „Як засне“, — каже, — „ти прийди до мене, обоє візьмемо по подушці, наложимо на нього, за пару хвиль буде готов“.

— Та… так і казала: буде готов?

— Тими самими словами! — з безстидною відвагою бреше Цвях.

— Ну, що далі?

— Він не хотів: „пощо мені?“ Вона почала плакати: „Ти мене не любиш! Він моє життя затроїв“.

— Затроїв, казала?

— Так. А він каже: „Прости йому! Нехай має з Богом рахунок. Зроби це задля нашого сина!“

— Задля нашого, казав?

— Так! Задля нашого сина.

— А що ж далі?

— Вона знов про подушки. „Не бійся нічого! Ніхто не буде знати! Скажемо, що удар був, шляк трафив[1]“.

— Хитро! — шепче граф.

— Він ні за що не хотів. „Видасться“, — каже. „І так йому недовго вже жити. Лікар казав“.

— Лікар казав?

— Еге, каже: „Лікар казав. Я вмисно лікаря розпитував. Казав, що леда[2] сильніше зворушення і може бути по нім“.

— Он як! — шепче ледве чутно граф і кидається на ліжку. Потім тихо. Цвях ще щось шепче, потім нахиляється над ним і промовляє впівголоса:

 
  1. Апоплексія (нім.) — вживається скрізь між народом у Галичині.
  2. Леда — як тільки, що лиш (польське: lada).