— На кого?
— На вас. Вона його натуркує. „Як засне“, — каже, — „ти прийди до мене, обоє візьмемо по подушці, наложимо на нього, за пару хвиль буде готов“.
— Та… так і казала: буде готов?
— Тими самими словами! — з безстидною відвагою бреше Цвях.
— Ну, що далі?
— Він не хотів: „пощо мені?“ Вона почала плакати: „Ти мене не любиш! Він моє життя затроїв“.
— Затроїв, казала?
— Так. А він каже: „Прости йому! Нехай має з Богом рахунок. Зроби це задля нашого сина!“
— Задля нашого, казав?
— Так! Задля нашого сина.
— А що ж далі?
— Вона знов про подушки. „Не бійся нічого! Ніхто не буде знати! Скажемо, що удар був, шляк трафив[1]“.
— Хитро! — шепче граф.
— Він ні за що не хотів. „Видасться“, — каже. „І так йому недовго вже жити. Лікар казав“.
— Лікар казав?
— Еге, каже: „Лікар казав. Я вмисно лікаря розпитував. Казав, що леда[2] сильніше зворушення і може бути по нім“.
— Он як! — шепче ледве чутно граф і кидається на ліжку. Потім тихо. Цвях ще щось шепче, потім нахиляється над ним і промовляє впівголоса:
