волі, сильна й ціпка за дня, нараз робилася мов глиняна, тратила свою силу, пропадала зовсім, і в голові невдержимо починали шуміти та пересуватися без ладу, без зв'язку тисячні вражіння, думки, гарячкові образи уяви, привиди, виплоджені всіма гарячими та несповненими бажаннями, ошуканими надіями її життя. Вони плили бурливою, пестрою течією, нічого по собі не лишаючи, крім болю голови і прискореного биття серця. Надаремно думка силкувалася ловити на лету цей або той образ, придивитися йому, прослідити його зв'язок з іншими. Нові хвилі того потоку, що напливали, швидко поривали зі собою, затоплювали той один образ, на його місце насували десятки нових — сумних, веселих, ненависних, байдужних, заповнювали ними ввесь кругозір, затіснювали всю атмосферу на те тільки, щоб у найближчій хвилі знову змінити все, затемнити старі і наперед висунути нові картини.
Була це дійсно якась слабість. Пані Олімпія зразу не звертала на неї уваги, тим більше, що симптоми її зразу були майже незначні. Але тепер напади цеї слабости з кожним разом дужчали, довшали. Вони заповідалися завсігди якоюсь таємною тривогою; у грудях починало неставати повітря, віддих робився частіший. Тоді пані ні за що не могла видержати в покою, не могла всидіти, ані встоятись на одному місці. Звичайно йшла в сад, і хоча сумерк та холод саду не вспокоював її, то все таки тут вона якось найлегше, незамітно для нікого могла перебути напад своєї нервової немочі, ходячи, „снуючись“, як мовляв садівник, не раз годину або і дві поміж деревами.
