й куди. Але диво, що завсігди в тім саду така планіта нападає. Певно, якась недобра душа наслала на неї“.
Пані тим часом вийшла з густого молоднику. Вже роса падала. Її прунельові[1] черевики, ті самі, що мала на собі при гостях, зовсім промокли. Долішній край сукні також був мокрий і бив її вогким та холодним по ногах, та вона мов і не тямила й не чула цього. Раз-у-раз озираючись, нипаючи, надслухуючи, вона пішла у глиб саду, між старі дерева, туди, де сад, вихилюючися к півночі, розкидався по плоскогорі, злегка наклоненій до сіножаті. В вершках дерев почали солов'ї виводити свої трелі. З дупла старої липи крикнула сова. Легенький вітрець похитав гілками, — це було мов останнє зідхання дня на сконі. Пані Олімпія стрепенулася й зупинилась на хвилю.
Про що вона думала? Коли б хто був став перед нею в тій хвилині, завдав їй таке питання, вона, певно, була б видивилась на нього зчудованими очима та не найшла б відповіді. Вона ні про що не думала, і, хоч її мозок працював, її нерви не могли заспокоїтись. Мов у годиннику, в котрім попсується котвиця[2], пружина без перешкоди починає розвиватися, в середині йде шум, молотки починають прискорено бити, дзвоники дзвонять, колісця крутяться, ваги з шумом посуваються вниз, доки енергія механізму не вичерпається, — оттак було і в її душі у хвилях отих вечірніх, самотніх прогулок по саду. Котвиця її
