— Тільки мені ви затроюєте життя в тім раю, — сказав гнівно Тугар Вовк.
Ніхто не відзивався на ті слова; всі троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до села, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді, похожали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сіті на звіря та на рибу, то розмовляючи про громадські діла. Максим кланявся їм і вітав їх голосно, приязно; далі й Мирослава почала вітати старих тухольців, що стояли на дорозі; тільки Тугар Вовк ішов понурий та німий, навіть поглянути не хотів на тих смердів, що сміли супротивлятися волі його князя. Аж ось насеред села з ними пострічалася дивна компанія. Три старці, убрані по-празничному, несли дорогою на високій, гарно точеній і оздібно сріблом окованій дрючині великий, також сріблом окований ланцюг, вироблений суцільно з одної штуки дерева в виді перстеня, нерозривного і замкнутого в собі. Понад тим ланцюгом повівала червона, кармазинова, сріблом вишивана хоругов. Три старці йшли повільно. Перед кожним дворищем вони зупинялися і викликали голосно хазяїна по імені, а коли той або хтобудь із жильців дворища явився, вони говорили:
— Завтра на копу! — і йшли дальше.
— Це що за дивоглядів? — спитав Тугар Вовк, коли старці почали наближатися до них.
— Хіба ж ти не видав ще такого? — спитав його здивований Максим.
— Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.
