разом, що робити. Не бійтеся! Це ж не може бути, щоб так серед дня в моїм домі…
— А отже видно, що може бути! — перебив їй о. Нестор. — І як це сталося, я й досі не розумію. Ще сидячи отам у вас, у сальоні, я пригадав собі, що лишив вікно незамкнене. Приперте з середини та незащеплене. Щось мов пхнуло мене. Дай, думаю, піду та защеплю. Стереженого Бог стереже. Підходжу до помешкання; двері, оті сінешні, защеплені з середини. Господи, це що значить? Я глянув на вікно свого передпокою, заперте і з середини заслонене фіранкою. Я тямлю добре, що коли ми обоє виходили, то фіранка була відслонена. Я так і обімлів на ногах. Поспішаю щодуху у фіртку, та в сад, та довкола офіцини, щоб заглянути крізь оце вікно, але з-за вугла чую стук у моїм покою, брязкіт замку. Я до вікна, — воно також заперте зі середини й заслонене моєю реверендою. Щодуху вертаю назад, приходжу до дверей, — заперті. Трібую їх, — незамкнені. Входжу в сіни, до дверей свого покою, — замкнені. Я до кишені, за ключем; — нема ключа. Тоді я, мов одурілий, пішов до сальону, а там ви дали мені ключ. Що про це думати, га? Чудо якесь, чи пряме злодійство? І чиє?
— Отче коханий! Не спішіться посуджувати нікого! — говорила пані Олімпія, котра з дрожжю в тілі слухала цього оповідання. — Я нічогісінько не знаю, крім того, що по вашім приході побачила ключ на софі. Ну, але що ж далі?
— Діставши від вас ключ, я зараз поспішив сюди. На перший погляд усе було в порядку, замки цілі, все на свойому місці, тільки ось тут у шухляді грошей нема.
