страху. Він порушував ротом, махав руками, видно, хотів кричати, хотів щось страшне виявити, та не міг видобути голосу з горла. Пані Олімпія, що ввесь час його неприсутности була неспокійна, то виходила до сіней, то заглядала в вікно, то щось шептала з Адасем, котрий власне задиханий прибіг відкись із саду, тепер прожогом кинулася до нього з піднятими руками, так, немов би хотіла заткати йому рот, якщо б він хотів крикнути.
— Бійтеся Бога, отче! — мовила вона з дійсною тривогою. — Вам що таке? Що сталося? Сідайте, ось тут! Господи! Ви зовсім як самі не свої! Нате, напийтеся води!
О. Нестор нетерпеливо замахав руками, та проте сів і напився води. Його тривога трохи немов охолола, і він не крикнув, а тільки промовив майже шепотом до пані Олімпії, котра сіла при нім так, що заслонила його від гостей, що таким робом зовсім не могли чути їх розмови. По пані Олімпії видно було, що й вона не менше зворушена і стривожена від о. Нестора.
— Ах, пані, — стогнав о. Нестор. — Нещастя!.. Я… десь… загубив…
— Що? Що ви загубили?
— Ключ! Ключ!
— Який ключ?
— Від мого помешкання.
— Ключ від вашого помешкання? Аджеж, ідучи сюди, ви замкнули помешкання і взяли ключ зі собою?
— То-то й є! І мені так здавалося, і я сидів спокійний. Аж нараз перед хвилею мацаю до кешені: нема ключа. Щось мене, мов пальцем, ткнуло. Я пішов до свого помешкання…
