не без певної протекційности, котрої д-р Васонґ удавав, що не замічає.
Та нараз ця шумна, радісна сцена була перервана досить несподіваним, хоч, здавалось, досить натуральним способом. О. Нестор, про котрого, бачилось, усі цілковито забули, почав якось нервово й тривожно оглядатися довкола себе, мацати руками, видавати якісь глухі носові звуки, далі встав і, шепчучи щось без голосу, поспішно направився до дверей.
— Куди ви, пан-отче? — ласкаво запитала пані Олімпія, підійшовши до нього й беручи його попід руку.
— Та… так собі… Прошу не безпокоїтись… Я тільки на хвилю… — і, добуваючи всіх сил, немов гнаний якоюсь внутрішньою силою, він вийшов із сальону.
Всім гостям зробилося якось дуже ніяково, їм було прикро за паню дому, а їй за гостей. Усі прийняли цю виходку старого попа за знак простацтва, притупленого почуття делікатности і браку доброго виховання. Пані Олімпія оглянула гостей, очима благаючи дарувати старому, немічному чоловікові цю неделікатність. По хвилевій мовчанці вона промовила, немов нав'язуючи до тієї мовчазливої просьби:
— Бідний старий! Що вже діяти, треба від нього не одно знести. Але при тім золоте серце! Уявіть собі, панове: має невеличкий капіталець і думає зробити з нього фундацію для бідних. Я, ясна річ, піддержую в нім цю думку й надіюсь, що вона дійде до ладу. Нелегка то річ. Знаєте, старий чоловік, а говорити з ним прямо про те, щоб зробив тестамент[1], якось не випадає. Ну, та я не трачу надії.
- ↑ Тестамент — заповіт.
