промінням, мов велике зелене озеро з невеличкими чорними острівцями. Круг неї, мов височезний паркан, бовваніли кам'яні стіни, по яких п'ялися де-де пачоси зеленої ожини та корчі ліщини. При вході в долину ревів водопад, розбиваючись об каміння сріблястою піною; поуз водопаду викутий був у скелі вузький вивіз, яким ішлося вгору і далі понад берегом потоку через верхи й полонини аж до угорської країни; це був звісний тодішнім гірнякам „тухольський прохід“, найвигідніший і найбезпечніший після дуклянського: десять дооколичніх громад, з галицького й з угорського боку, працювали майже два роки над виготовленням цього проходу. Тухольці вложили найбільше праці в те діло, тож і гордилися ним, як своїм.
— Дивися, боярине, — сказав Максим, зупиняючись над водопадом при вході в крутий, у камені кований вивіз, — дивися, боярине, це діло тухольської громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться ця дорога, перша така дорога в верховині. Мій батько сам витичував її на протязі п'ятьох миль; кожний місток, кожна закрутина, кожний вивіз на тім протязі зроблений за його показом.
Боярин неохітно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася між скелями протерта гірська дорога. Потім глянув долі вивозом і похитав головою.
— Твій батько має велику владу над громадою?— спитав він.
— Влада, боярине? — відказав здивований Максим. — Ні, влади у нас над громадою не має ніхто: громада має владу сама, а більше ніхто, боярине. Але мій батько досвідчений чоловік і радо служить громаді. Як він говорить
