час на джокей-клуб, на турф, на перегони й кінські касина, тепер прийшов час на що інше. І в тебе те саме буде.
— О, Тадик уже й тепер за чим іншим озирається! — промовив пан Еміль. — Знаєте, він на-серіо підготовляє собі ґрунт для кандидовання до сойму з курії більших посілостів у N—ськім повіті! І вже має шанси.
— А, гратулюємо! гратулюємо[1]! — роздались оклики з усіх боків.
— Передчасно, друзі мої, передчасно! — з гумористичною повагою промовив Тадзьо.
— А знаєш, Тадик! Ідея! Адже між нами тут є аж чотири твої будучі виборці. А в цілім окрузі, здається, всіх виборців 24. Значить, маєш тут перед собою шосту частину своєї виборчої округи. Ну, що? Скористай із нагоди! Скаптуй[2] нас для своєї кандидатури! Спропагуй нас для своїх ідей! Виложи перед нами своє політичне credo! Адже кандидатську промову вже маєш готову і бодай в головних зарисах умієш її напам'ять.
— Справді, ідея! Славно! — озвалися голоси. — Ну ко, Тадик, вилізай із кандидатською промовою! Витовкмачуй своє profession de foi!
Тадзьо виступив на середину й випрямився.
— Панове! Я не від того. Тільки застерігаюсь… Мілько не розуміє мене: я кандидатських промов не укладаю й не вчуся. Profession de foi, добре! Але коли foi, то foi. Віра, то віра. Коли вірите в те, в що я вірю, то вибирайте мене, а не вірите, воля ваша. Але арґументів від мене не жадайте. Віра не потребує арґументів. Хай дурні та обмежені
