знала, з його матір'ю була навіть у приязні, та довгі роки не мала приємности з ними бачитись…
— Родинні нещастя… довголітня слабість графа-небіжчика… виховання сина… журба в веденню господарства, та й так проминули мої літа! — мовила вона, зідхаючи. — Ах, як я рада б побачити ще раз вашу маму! Що за красавиця була! А яке серце золоте! — додала сердечним голосом пані Олімпія.
Едзьо сказав, що мама його з Люсею цими днями мають бути у Львові, то чому ж би й пані графиня не могла приїхати? Це ж зовсім недалеко, і, певно, не зробить пані ніякої різниці в господарстві! Пані Олімпія прийняла цю відомість із великою радістю й дала слово, що „певно-певнісінько приїде, щоб уцілувати дорогу Мільцю й її прекрасну донечку“.
— О, я чула, що донечка в маму вдалася, що всіх чарує своєю красотою, що проявляє незвичайні спосібності! Ні, вже хоч би там що, а я мушу поїхати, відновити таку дорогу для мене знайомість!
Пан Едвард, хоч економіст і фінансіст, був формально очарований тою сердечною щирістю й тою глибиною благородного чуття, яку проявила пані Олімпія.
Та звільна розмова в сальоні ставалася живішою, голоснішою й загальнішою. Два найстарші й найповажніші з-поміж присутніх панів (розуміється не числячи д-ра Васонґа, котрий у таких товариствах ніколи не виривався на чільну ролю й цій скромности у значній частині завдячував свою популярність у аристократичних сферах) звели розмову на цю дорогу: довкола них громадилося звільна все більше
