отам на кінці села, і просити його, щоб їх прийняв до себе в комірне.
— От як! — скрикнула пані. — Так він задумав від мене тікати! Та й ще куди, до того єретика, до Гердера! Ну, пан-отченьку, вже ви собі робіть, що хочете, й говоріть, що знаєте, а я на це не дозволю!
Пані промовила це таким твердим, рішучим голосом, далеким від тої жалібної та лагідної щирости, якою говорила досі, що Деменюк аж стрепенувся. Тільки тепер він почув, що о. Нестор не зовсім такий дурний та хорий, лякаючись цеї жінки, і що вона під маскою добродушности та щирости справді криє якісь інші задуми. Та поки ще він розміркував, що йому далі робити, пані Олімпія майже силою випхала його за двері, замкнула свій покій і побігла прямо до помешкання о. Нестора. Деменюк стояв на подвір'ю, мов остовпілий. Він чув, що провинився супроти пан-отця, зрадивши перед панею його намір вибратися від неї. Йому страшно прикро і стидно було того, що так себе дав підвести пані Олімпії, та тепер він уже й зовсім не знав, що діяти. Чи йти до коваля й говорити йому те, що казав о. Нестор, чи зачекати, на чім скінчиться розмова з ним пані Олімпії. По добрій хвилі він рішився вкінці заждати й непевним кроком, вагаючись та озираючись, почав звільна наближатися знов до помешкання о. Нестора. На подвір'ю не було нікого. Якась непереможна сила тягла Деменюка до дверей офіцини, що вели до покою о. Нестора, та з другого боку йому стидно було підслухувати, що там говориться.
А о. Нестор, відправивши Деменюка, заспокоєний трохи, взявся далі до своєї роботи —
