вона відчинила кватирку й закликала його до себе. Деменюк зупинився, та не підходив близько, знов завагувався, чи має йти до пані, чи ні.
— Ходіть, Деменюку, — ласкаво промовила пані, — маю вам дещо сказати.
— Та я б… Я зараз буду пані служити, тільки наперед мушу… тут маленьке діло для єґомостя…
— Та нічого, нічого! Я вас довго не задержу, то й діло ваше не втече. Ходіть, ходіть! Адже чень не боїтеся мене!
— Та що ясновельможна пані!.. — заклопотано промовив Деменюк і рад-не-рад пішов до покою пані Олімпії.
— Уявіть собі мою гризоту, Деменюку! — почала пані Олімпія з таким щиросердечним і стурбованим видом, немов би мати розповідала про недужу дитину. — Не знаю, що таке сталося з єґомостем. Чи захорував щось, чи що таке? Взяв собі до голови, що я на його маєток напосідаю, що жадаю від нього, щоб мені й моєму синові все записав, і Бог іще там знає, що він повидумував. А я, Бог мені свідок, що й ніколи й не думала про це! І не знаю навіть, чи там о. Нестор має які маєтки. Тільки всього й знаю, що тоді, як його обікрали, то мені жалувався. Ну, та ви самі знаєте, тих грошей не віднайдено, а чи в нього їх більше є, їй-богу, не знаю. І я б мала лакомитися на чуже добро? Господи! Та й чи я цього потребую? Адже, Богу дякувати, в мене і свого досить, є при чім віку дожити. А хоч би Бог і те мені відібрав, то в мене два брати-князі, на великих добрах сидять, великі пани, то ж при котрому небудь можу притулитися. А сестра також за великим паном замужем, і
