дати. Ось вона при обіді вже прямо виїхала, що я повинен усі свої гроші записати їй і її синові.
— Так і сказала це?
— Сказала? — скрикнув о. Нестор. — Ні, не сказала, а кричала, грозила, звірем диким на мене напала, вона й її чесний синок. Так-таки й кажуть обоє: цей маєток належиться й мусить бути наш, хоч ви собі й що міркуйте!
— Ну, по селі пані графиня давно голосить[1], що ви записали паничеві ввесь свій маєток.
— Так? Ну, то я їй покажу, що завчасно це голосить. Слухай, Гнате! Я задумав свої гроші обернути на фундацію, щоби проценти з них ішли на бідних людей.
— Та це добре, але хто того допильнує по вашій голові?
— Як то хто? Намісництво[2]. Я передам гроші до урядової каси з таким записом.
— Га, Господи помагай! Певно, що це була б пам'ятка…
— Тільки знаєш, Гнате? Я тут не чуюся безпечним. Ані на хвилю не можу тут обезпечитись. Аджеж вони обоє, очевидно… знаєш? — і о. Нестор нахилився ближче до Деменюка й шептав йому майже до вуха — очевидно, вони чигають на мою смерть.
— Пек, запек! Най Господь боронить! Це вже була б остання річ! — скрикнув Деменюк.
— Ні, Гнате! — шептав далі о. Нестор. — Боюсь, що не остання! Боюсь, що вони готові піти ще далі. Знаєш, до нині я був би ні за
