— Та то я, пан-отче!
— Що за я?
— Та я, Деменюк.
— А чого вам?
— Та, може, єґомость відчинили б? Може, чого треба, то я б…
О. Нестор тим часом успокоївся. Голос Деменюка, котрого зразу серед зворушення не пізнав, був для нього, мов холодна вода у спрагу. Деменюка одного він не боявся, хоч і перед ним не видавався ніколи зі свого багатства.
— Та й стукаєте ж ви, Гнате! — з лагідним докором мовив о. Нестор, коли Деменюк увійшов до кухні й поклонився йому. — Я трошечки задрімав, нараз чую, мов гармати гримають. Я аж перелякався, гадав, чи не революція яка в селі.
— Та перепрошую єґомостя, — з заклопотанням сказав Деменюк. — Я не хотів, бігме, не хотів! Тільки… знають єґомость мою натуру… Так мені тота дівчинисько з голови не сходить… І так мене щось цими днями за серце тисне, все мені здається, що якусь велику біду пошле Бог на мене.
— Ну, Деменюку! Гріх вам таке говорити! — відповів о. Нестор, хоча сам не менше Деменюка вірив у прочуття, сни й віщі знаки. — Не слід нам грішним забігати наперед у Божі присуди. Що Бог пошле, те пошле, те мусимо витерпіти.
— Та я проти того нічого й не мовлю, прошу єґомостя. Вже як прийдеться витерпіти, то що й казати, Його свята воля. Але я сам не знаю, що маю думати про Маланку. Зовсім дівчина змінилася за цих останніх кілька неділь.
