Почисливши все звільна, він прочитав остаточну цифру без голосу, тільки рухаючи безкровними, тонкими губами. Прочитав і мов одеревів, не зводячи очей із паперу. Ще раз прочитав, а потім стрібував вимовити наголос ту цифру, немов очам своїм не вірив, щоб це могла бути правда.
— Дві… двісті п'я… десят тисяч, — прошептав він півголосом і широко витріщені очі впер непорушно в пусту просторінь перед собою, — двісті п'ядесят тисяч, чверть мільйона! Ну, я ніколи не думав, щоб аж стільки того було! Ніколи не надіявся! Ніколи б був не повірив, якби мені це хтось інший сказав! А тим часом… так, не інакше! Рахунок зовсім вірний, цифри не брешуть! Он воно як! Он на що вони зуби гострять!
І раптом знов тривожні думки, мов чорні хмари, поволоклися по горизонті його уяви.
„О, вона мусить догадуватись, мусить знати, скільки в мене грошей є! Може, не все знає, але догадується. Вже не даремно вона такі довгі літа до мене прилещувалась, обсновувала мене незначно, мов павук тонкою павутиною, аж поки не зробила рабом, невільником, безпомічним і заразом такою пожаданою добичею! Боже, Боже! Якими манівцями, якими крутими дорогами ти вів мене, у справедливому гніві свойому вів мене, поки не довів до пізнання мого впадку, мого нещастя!“
І він зажмурив очі, притаїв дух, увесь углибився в своє нутро, у спомини, в минуле. Там десь глибоко в його мізку блисли, мов два вогники, палкі очі князівни, панни Олімпії, зарисувалися її чудово гарні обриси лиця, губ, носа, запахли її золотисті кучері, запах котрих
