його покою, цікаво слідить за всім, що він робить, їдовито підсміховується з його безпомічного поспіху, з його безсильного шарпання. Він побіг до вікна, виглянув надвір — нікогісінько. Відійшов від вікна, та тут же пригадав собі, що лишив його отвореним.
— Боже мій, Боже мій! — простогнав він, чуючи, що не може опанувати своєї тривоги і свого зворушення. А власне тепер йому треба б якнайбільше спокою й сили, щоб роздумати, розміркувати, що й як дальше почати з собою! Адже кожна хвиля опізнення грозить небезпекою. Він і так досі хто знає, як глибоко залетів у западню через свою необережність, через недбальство, — ні, через сліпу віру в доброту й чесність тої жінки. Хто знає, які вона вже сіті на нього розставила! Хто знає, чи не навмисне, з обрахованням вона вибухла сьогодні, визвірилась на нього з оцею звірячою фізіономією, щоб поразити його, спаралізувати його силу й спокій, зробити його безпомічним і безрадним у хвилі найбільшої небезпеки!
— Боже, Боже! — стогнав о. Нестор, мало не плачучи й силкуючись, аж до болю в мізку силкуючись зібрати всю владу свого духа, спрягти в порядні ряди свої думки, запанувати над нервами, привернути рівновагу між постановами й вчинками. Він сів при отворенім вікні й почав вдивлятися в зелень дерев і синяву безхмарого неба. Свіже, тепле, запахуще повітря й вид широких, рівних, барвистих і спокійних площ трохи відсвіжили його нерви, навіяли на нього заспокоєння. Він почав дихати рівніше, повільніше; дрож уступила, і в голові почало прояснюватись.
