Чи то маківка така здорова? Ні, мабуть! Воно повзе, рушається межею, пробирається наперед до дороги. Адась повеселішав, радісно луснув батогом і вдарив по конях, котрі, чуючи запах знайомих піль і близькість стайні, форкаючи, помчалися стрілою. Ось уже близько та червона маківка. Видно виразно, що це не маківка, а дівоча голова, заквітчана та прибрана червоними та зеленими стрічками. З-під тих квіток і стрічок роздається дзвінкий дівочий голос, ллється пісня, тужлива та притім якась кокетливо оживлена коломийка:
Била мене моя мати в четвер по вечері,
Щоби я ся не дивила в очі паничеві.
Ой, бий мене, моя мати, хоч на смерть мя убий,
А я вийду на вулицю: „Паничу мій любий!“
Адась зупинив повозку супроти тої межі, по котрій ішла дівчина, і скрикнув радісно:
— Це ти, Маланко?
— Ні, — відгукнула Маланка й раптом потонула з головою в високім житі. Добру хвилю її не було видно, тільки чути було шелест жита, видно було, як воно розхилялося й хиталося там, де вона пробігла. Нараз Маланка, вся червона, як квітка, в білій сорочці і в червоній спідниці, вибігла з-поміж збіжжя, легко, мов серна, перескочила через придорожній рів і также легко вискочила на повозку. Адась сидів на переді й сам поганяв кіньми, і Маланка обхопила його з-заду руками за шию й покривала його лице, чоло, очі й волосся безумними, палкими поцілунками.
— Ну, досить того, досить! — промовив Адась, держачи в одній руці віжки, а в другій батіг і не можучи собі дати ради.
