— Не знаю вже, з чого їм пішло, бо початку розмови я не дослухав добре, але те знаю, що стара налягала на попа, щоб записав усі гроші на панича. „То ваш син“ — каже. А він ні, та й ні! Потім панич приїхав, знов удвох почали на нього налягати, аж старий розлютився й так крикнув на панича, що я й не думав, щоб він так потрапив кричати.
— Ну, й нам чім же стало? — зацікавлена, питала Параска.
— Затявся старий. Усе одно товче: „Не запишу. Бог би мене покарав, хлопам роздам“.
— О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?
— Або я знаю! Потім казав, що на бідних запише, а паничеві ні, та й ні.
— Ну, а стара що?
— А стара, як та ворона, все своє: „Отже ж не запишеш нікому, тільки нам! Отже наші будуть ті гроші“.
— Що ти кажеш? — скрикнула Параска, б'ючися об поли руками.
— Що чуєш.
— Що ж вона гадає з ним робити?
— Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потім ще добрий час самі без попа розмовляли тихіше, так, що я не міг чути.
— Ой, то щось може вийти погане! — зо страхом сказала Параска.
Певно. Ота стара відьма до всього спосібна. Та вже я буду її добре пильнувати.
— Пильнуй, пильнуй, може з того що добре і для нас вийде! — сказала Параска й незначно, мов миша діркою, вишмигнула з возівні. Гадина тількищо простяг руку, щоб її обняти, та її вже не було.
