— Ах, отче, якби ви знали, як я потребую грошей, багато грошей! — говорив він патетично. — Аджеж гляньте на мене! Я молодий, гарний, жити хочеться… гуляти хочеться. Коли йду вулицею, всі дівчата до мене всміхаються. Щастя, розкіш, і радість із кожного вікна манять мене до себе. Музика, вино, карти, товариство… ну, чого ви так скривились? Певно, ви як старий целебс того не розумієте. А все таки не бійтесь! І ви в молодших літах потрапили дещо! Вже коли ви з моєю мамою дійшли до ладу…
О. Нестор не видержав. Ця цинічна бесіда молодого панича збентежила його душу, відкликнулась у ній усею силою обурення, на яке тільки він був спосібний. Зірвався зі свого місця, випрямився перед Адасем, вищий від нього цілою головою, і хоч увесь тремтів, мов тростина на вітрі, крикнув задихаючись:
— Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не розумієш! Не смій жартувати з матері… і…
Та тут не стало в нього сили. Нерви взяли своє. Він знов упав на крісло, похилив голову й, закриваючи лице долонями, захлипав, як дитина.
Адась стояв на місці. Цинічний усміх не щез із його лиця при тім вибуху о. Нестора, першім вибуху, який від давніх-давніх літ із ним притрапився.
— Ого, го! — мовив він насмішливо. — Шановний татко аж тепер пригадав собі, що має дитину й хоче зо мною обходитися як із дитиною. Смію пригадати шановному таткові, що я вже давно повнолітний.
— Не клич мене татком! — сказав о. Нестор, перемігши трохи свій пароксизм.
