— Нічого! — якось неохоче буркнула пані й сіла. Якесь гірке розчаровання, невідомо, відки й для чого, почало заливати її душу.
— Кажете: „обов'язок чесного чоловіка, не викрутишся!“… Хіба ж я не сповняв цього обов'язку? Чи я викручувався від нього?
— Е, що ви сповняли! Тих кілька тисяч, що дали на Адасів побут у Відні.
— Кілька тисяч! Хіба ж це мало? Хіба тисячі по дорозі пішки ходять?
— При таких грошах, які ви маєте, це нічого не значить.
— При таких грошах! Та які ж там у мене гроші! — з перестрахом скрикнув о. Нестор, для котрого тема про скількість його грошей була, може, ще страшніша від теми про смерть і страшний суд.
— Ну, ну! Зо мною не потребуєте в піжмурки гратися! Я знаю добре, які ви гроші маєте, і кажу вам ясно й виразно, що вважаю ті гроші, всі, скільки їх є, за власність вашого й мойого сина.
Пані Олімпія сказала ті слова з крайнім напруженням, понуривши голову вниз, глухим голосом, мов не хотіла ані чути, ані бачити вражіння, яке вони зроблять на о. Нестора.
Це була її остання карта в тій смілій грі. Відкриваючи її, вона знала, що тут або пан, або пропав, що повороту для неї вже нема. І для того, висказавши їх, сама тепер мов задеревіла в німому очікуванні того, що скаже о. Нестор.
— Ніколи цього не буде! — вирвалось майже мимоволі з уст о. Нестора, не в наслідок застанови, а немов голосна луна всього того чуття, яке він віддавна мав до Адася.
