Лишіть це для пансіонерок і для акторів. Нам, старим, зовсім не випадає грати комедію. За старі вже ми. Можемо говорити ясно й виразно й холодно, розумно. Адже ви знаєте добре, що Адась ваш син, і що ваш перший обов'язок… дбати про нього, запевнити його будучину. Чи гріх, чи два, що воно так сталося, це вже лишімо на Божу волю, але я думаю, що обов'язок чесного чоловіка тут ясний, і ніякими оханнями від нього викрутитися не можна.
Вона говорила це гризливо, трохи з притиском, та без патосу. Та про те видно було по її лиці, що для цієї розмови вона зібрала всю силу свого духа, всю свою енергію. Як грач на одну карту, так вона поставила все на цю смілу пробу. Вона досі ніколи ще не трібувала говорити з о. Нестором таким тоном, але, бачучи тверду, неподатливу, майже тупу його натуру, добре чула, що колись треба буде й так із ним заговорити. Нагода трапилася швидше, ніж їй того бажалося — та дарма. Пані Олімпія швидко слідкувала, яке вражіння зроблять її слова на старого священика. Сама не знаючи, коли й як це сталося, вона встала зі свого місця і в випростуваній, напруженій, майже грізній поставі наблизилася до нього, в поставі вовчиці, що, певна своєї сили, наближується до ягняти, щоб його без боротьби пожерти.
О. Нестор увесь закам'янів. Як сидів у фотелю під вікном, прислоненим рулєтою[1], згорблений, опертий ліктями на поруччя фотелю, так і закляк, задеревів. Навіть руки його,
- ↑ Рулєта — штора
