а навіть не звертаю уваги на те, що ви якісь сумні та немов прибиті. Ну, пан-отче, скажіть, що вам таке?
— Мені! Алеж я… хіба ж я… Та мені, Богу дякувати, нічого!
— Ні, не кажіть! По вас видно, що щось там є. Гризоту якусь маєте.
— Е, гризоту! — неохоче мовив о. Нестор, махнувши рукою. — Чи то за гризоту так тяжко? Чи то вона в нас старих така рідкість? Не стоїть і говорити!..
— Все таки скажіть! — налягала пані Олімпія, рада, що найшла тему розмови, котра, очевидно, порушувала о. Нестора.
— Що ж, вельможна пані, — сказав о. Нестор, нараз випростовуючись і приймаючи певніший, майже врочистий тон. — Одна в мене гризота: смерть моя близька. Чую це, а нині, відправляючи святе officium, почув це так ясно, так виразно, немов би якийсь голос із-за плеча шепнув мені. Що ж, Божа воля. Та от інша річ підійшла. Розмовляв я тут із одним чоловіком і дійшов до того, що я дуже недбало сповнював свій обов'язок, що на моїй душі буде багато несповненого, занедбаного… От що мене гризе.
— Ну, пан-отче, — почала якось нерішуче пані Олімпія, котра не надіялася такого обороту розмови, — це вже ви занадто. Хіба ж ви не навчали, не… сповняли того?..
— Сповняв! Що я сповняв? І як я сповняв? — із болем скрикнув о. Нестор. — Якби тут були поставили машину, ав… автомата, то той би був так само сповняв… Відчитав би службу Божу, відбув усякі обряди, виголосив проповідь по книжці. Хіба ж це можна назвати
