— Отче Нестор! Отче Нестор, — закликала пані Олімпія, стоячи на порозі свого помешкання.
О. Нестор, що власне з вулиці попри руїну панського двору входив на подвір'я, стрепенувся й, не кажучи нічого, підійшов до неї.
— А я тут уже турбуюся. Обідати пора, а вас нема.
— Та… та… так… трохи в селі був, між людьми.
— Та що, може ввійдете до мене, та пообідаємо разом. У мене нині трохи приспішено, бачите, гостей надіюся на підвечірок.
— Та куди мені… разом із вельможною панею! — почав було о. Нестор, та пані Олімпія зупинила його енергійним жестом, узяла під руку й попровадила до своєї їдальні, толкуючи йому, що так буде ліпше, що тут не потребує в'язатися, що Параска йому услужить ліпше, ніж Деменюк, що, зрештою, сьогодні в них обід короткий.
Пані, бачилось, була в добрім успособленню[1], говорила, оповідала, навіть жартувала, очевидно, їй бажалось увести й о. Нестора в таке саме успособлення. Та він мовчав понуро, гикаючись і путаючись за кожним разом, коли йому прийшлося сказати яке слово. Вкінці пані Олімпія завважила це.
— Та бо я також! — сказала вона жартівливо, сідаючи коло нього, коли вже пообідали й зі столу поспрятувано[2]. — Я говорила це й те, що вас, може, й зовсім не обходить,
