Гердер був трохи збентежений тим несподіваним вибухом чуття у старого пан-отця. Він ніколи ще не бачив його таким і навіть здумати собі не міг, щоб це було можливе. Та про те, бачучи тривогу Деменюка, він і сам було трохи перепудився й почав уже докоряти собі, що надто гостро обійшовся зі старим, що не змовчав дечого. Отим то він урадувався, почувши, що пан-отець на нього не сердиться. Він живо подав йому руку і промовив лагідно:
— Нехай єґомость не сердяться на мої слова! Може я й недобре міркую, але що міркую, того не люблю приховувати.
— Добре, добре, ковалю! — ледве дишучи, промовляв о. Нестор. — Бог тобі за це заплатить. Я не серджусь… я вдячний тобі… хоч серце… серце в мене болить, коли чую… яка вдяка… за мої…
Голос його трясся й уривався щохвилини. Деменюк узяв його під руку й випровадив із саду.
— Бувайте здорові, ковалю! — сказав Деменюк. — Та вибачайте…
— Нема за що! — відмовив коваль, дивлячись за ними, як відходили. — То я повинен би…
— Ні, ні, ні! Я тобі вдячний! Я тобі! — силувався голосніше скрикнути о. Нестор, та не докінчив, закашлявся.
Коваль важко зітхнув у слід за ним, запер браму своєї фортеці й повільним кроком пішов до хати, де вже жінка й син давно ждали його з обідом.
