пальцях! А скільки є таких, що під довгою рясою носять захланність та гордощі?
— Не суди других! Не суди, ковалю, щоб сам під суд не попав!
— Про це я спокійний, — відповів коваль. — Що Бог зо мною схоче зробити, те й зробить, щоб тільки я своє діло добре робив. А ви, не бійсь, мене судите і кленете, не пізнавши мого серця ані моєї віри, а самі ховаєтеся за євангельські слова: „не судіте, да не судимі будете“. Добре, не судіть і ви! Та яка тоді буде ваша наука? Та й яка вона була досі? Скільки літ ви навчали й катехізували, і ганьбили, і наклонювали людей на все добро, а нині що в селі? Пройдіться, загляньте під оті стріхи, що там найдете? Що біда, розпука, це ще нічого. Наш чоловік до біди привик. Але яке п'янство, яке злодійство, які свари та лайки у громаді, яка неправда та кривда, чи ви маєте про те поняття? Чи ви те чуєте, — здається, у вас сумління не заглушене? — що відповідь за оту погань, що так і кишить довкола вашого двору, спадає на вас?
— На мене? — з правдивим перестрахом зойкнув о. Нестор, мов важким обухом прибитий словами Гердера.
— Так, на вас, отче, і на подібних вам! Як же ви вчите людей?
— Адже і Христос говорив, що деяке сім'я мусить падати на камінь.
— Але Христос казав, що варт робітник своєї плати. А якої ж плати варт буде робітник, що все зерно розсіяв по камінню?
— Робимо, що можемо…
— Скажіть виразно, що нічого не можете зробити. А я вам скажу, чому не можете.
