— Га, може бути, — сказав коваль. — Ви від того знавець, вам це ліпше видно, ніж мені, бо моє сумління спокійне.
— Спокійне? Не вірю цьому, ковалю! Як може бути спокійне сумління в чоловіка, що в Бога не вірить, з усього святого сміється?
— Ей, єґомость, єґомость, — якимось немов благальним, а немов докірливим голосом промовив коваль, — як ви це можете отак спокійно говорити: не вірить у Бога? Хто це вам сказав? Відки це знаєте? По чім так міркуєте?
— По ваших ділах суджу, ковалю!
— То дуже кепська міра для такої речі, — спокійно відповів коваль. — Я видів колись, як у Львові вішали душогуба, що четверо людей забив. О, як він набожно христився і сповідався! Як плакав, цілуючи хрест! Той певно вірив у Бога.
— Хто знає, може він і швидше найде в Бога відпуст своїх гріхів, ніж такі, що вперто обстають при своїй невірі, в котрих Бог за кару заглушив навіть голос сумління! — грізно простуючись, промовив о. Нестор.
— Ну, єґомость, даруйте, але я мушу вам сказати, що й тут ви помилилися. Голос сумління в мене не заглушений. Коли часом трапиться, знаєте, чоловік усе чоловіком, чи то сказати щось не по правді, чи посваритися з ким, чи скривдити кого, то сумління мучить мене, спати мені не дає, поки того чоловіка не перепрошу, злого не направлю. Чи то значить, що сумління в мене заглушене? Але коли хтось устає й каже: „Мене слухайте! Я орудую словом Божим, я маю власть в'язати й розв'язувати“, — а я бачу, що він такий же чоловік, як і я, що він звичайно навіть не знає,
