зробилася різка, недоступна, все так виглядає, мов би з чимось таїлася.
— Ні, ні, пан-отче, можете бути спокійні! — сказав коваль.
— То добре. То дуже добре! Спасибі вам! — промовив о. Нестор, простягаючи йому руку і встаючи з місця. Коваль не взяв простягнутої руки пан-отця, але, всміхаючись, сказав до нього:
— Та сидіть іще, пан-отче! Куди вам спішитися?
— Треба йти! Засидівся. Де тільки той Деменюк так бариться!
— А де ж він?
— Та там у вас, у хаті. Певно, з дочкою балакає.
— Ідіть до хати, жінко та й ти Максиме! — сказав Гердер. — Як Деменюк переговорить, що має сказати Маланці, то нехай виходить сюди!
Жінка й Максим пішли до хати, а коваль став перед о. Нестором, котрий знов сів на лавці.
— Не гнівайтеся, пан-отче, — сказав коваль, — що я не взяв вашої руки, котру ви подавали. Я чоловік одвертий і не хочу ні з чим критися. Я не розумію вас добре. Недавно ви ганьбили мене як єретика невірного й проклятого, а тепер подаєте мені руку. То я не хотів дотиком своєї руки споганити вашу святість.
В останніх словах Гердера хіба глухий не дочувся б гіркого насміху. О. Нестор жалібно похитав головою.
— Ой, грішите ви, ковалю, тяжко грішите!
