жінкою й сином власне вертали з церкви. Коваль зуздрів його ще від брами тим всевидющим господарським оком, котре відразу пізнає, де котрий камінчик, де котре полінце не так лежить, як уперед лежало. Хвилю він не то що не міг пізнати о. Нестора, а не хотів вірити, щоб це був він. Перша жінка промовила до нього напошепки:
— Йой, чоловіче! А це що таке? Чогось старий єґомость у нас у саду сидить!
— Ну, так що ж! Сидить, то нехай сидить! Злого чень нічого не робить.
— А це що його до нас привело?
— Зараз будемо знати.
І вони всі троє звернули до хвіртки, ввійшли до садка і стежкою попрямували на о. Нестора, котрий, змішаний трохи цею стрічею й бачучи себе безпомічним без Деменюка, постоявши трохи, знов сів на лавці.
— Слава Ісусу Христу! — повітав Гердер о. Нестора, здалека знімаючи шапку.
— Слава на віки, — відповів о. Нестор.
Жінка ковалева й Максим підійшли ближче й поцілували пан-отця в руку. Коваль не чинив цього, тільки, всміхаючися, говорив звільна:
— Бачимо й очам своїм не віримо. Що за рідкі гості по нашім обістю!
— Перепрошую, що так самовільно… Та, властиво, я не сам, а з Деменюком… Тут мене просив із його дочкою поговорити…
— З Маланкою?
— А так. Знаєте, старий Деменюк дуже її любить, трясеться над нею. Ну, а там щось панич…
— Е, що там панич! — з виразом легковаження промовив коваль і махнув рукою. —
