мною та навприкрюється мені, це ще на весні було, і відтоді тато, коли тільки здибляться зо мною, все тільки про панича мене розпитують, так немов би силоміць хотіли мене попхнути йому на шию.
— Бійся Бога, Маланко! Як можеш ти таке говорити? — з переляком скрикнув о. Нестор.
— Я вже колись то сказала їм: „Таточку, як забагато соли в борщ кидати, то пересолиться. Не мучте ви мене з тим паничем, бо, бігме, більше вам ані словечка нічого не скажу“.
— Ото ж то бачиш, дитино моя, — сказав лагідно о. Нестор. — Це власне стривожило твого тата. Він так тебе любить, так тобі бажає добра, так турбується та вбивається, щоб ти була щаслива. А коли ти йому таке сказала, то що він мусив подумати собі про тебе? Мусив подумати: ов, тут щось погано, коли моя Маланка не хоче мені нічого сказати!
— Але що ж я маю йому сказати, коли панич давно про ме́не й гадки не має й не дивиться в той бік, де я є?
— Що? Гадки не має? Не дивиться? — аж скрикнув о. Нестор, а в його зачудуванню чути було і примішку нетаєної радости. — А не брешеш ти, Маланко?
— Ні, єґомость, не брешу! Чого маю брехати? — щиро відповіла Маланка, дивлячись о. Несторові прямо в очі.
— Як так, то… Ну, але чому ж ти це не сказала татові, щоб він так не гризся?
— Як не сказала? Сто раз, не раз казала: „Таточку, та буде вже вам з тим паничем! Зачіпав мене, а тепер, коли я йому раз-дру-
