— Тато казали мені, що еґомость мають мені щось сказати? — промовила вона так само дзвінко і швидко й немов крихіточку сердито, як і попереду.
— Еге, так! Маю, маю… Але де ж твій тато? Де він подівся?
— Я дала їм трохи пообідати, — мовила Маланка. — Бо там у вас між великими панами про нього бідного ніхто не дбає, чи їв він, чи ні.
— Ну, Маланко, цього не можна казати. Твій тато ніколи мені не жалувався на те, щоб йому замало їсти давали.
— Чого ще еґомость захотіли! Щоб мій тато та жалувався! Аджеж він швидше з голоду згине, ніж би мав словом пожалуватися. Але його треба знати! Я знаю, що він голоден, по нім бачу, а проте ледве присилувала його, щоб дещо перекусив. Але говоріть, еґомость, чого вам треба від мене! Швидко мої господарі з церкви поприходять, то я не буду мати коли з вами балакати.
— Та то… я не від себе… то властиво, — почав о. Нестор, видимо неприготований на таке пряме й різке питання.
— Щось вам, певне, тато говорили на мене! — перервала йому Маланка.
— Твій тато! На тебе! Маланко, бійся Бога! Що ти говориш? Хіба ти не знаєш, що твій тато мало не молиться до тебе, так тебе любить?
— Е, любить, любить, — з нехіттю промовила дівчина, — а про те мучить мене своїми підозріннями та науками. Спокою мені не дає з тим вашим паничем. Раз щось я отак припадково сказала йому, що панич лазить за
