тілом, грозила зажерти не пару листочків марного цвітка, але всі думи, всі помисли, всі бажання о. Нестора.
„Отак повзе та надвигається, що кому суджено!“ — шептав він, тремтячи всім тілом обнятий якоюсь спертою атмосферою мрій та привидів, з котрої силувався отрястися та прокинутись, але не міг.
Нараз стрепенувся. Тут же над його вухом роздався дзвінкий, різкий дівочий голос, пронеслися слова:
— Чого еґомость від мене хочуть?
Це була Маланка. Швидко підійшовши до затопленого в мріях о. Нестора, вона стала прямо перед ним, висока, струнка, в верхній половині облита ясним сонцем, а ногами потопаючи в тіні. Лице її, червоне як калина, горіло здоровим рум'янцем, чорні очі палали якимось палким вогнем, а рожеві губи, розняті при виголошуванню тих слів, просвічували до сонця, мов рубіни, коли о. Нестор, підвівши голову, поглянув на неї знизу вгору. Гарна була в отій білій сорочці, вишиваній на рукавах та на комірі, з отим червоним дешевеньким намистом на шиї, з отими важкими темно-каштановими косами, покладеними вінком довкола тім'я. Якоюсь свіжістю, здоровою та молодою силою пашіла вся її постать. О. Нестор мовчки дивився на неї, якусь хвилю не можучи отямитись, що йому з нею говорити й від чого починати.
— А… а… то ти, Маланко? Ото, яка ти виросла… висока та гарна. Давненько я бачив тебе…
Маланка підійшла ближче й поцілувала о. Нестора в руку.
