— І в Бога він вірить і молиться, це я добре знаю, — знов трібував сперечатися Деменюк, провадячи попід руку о. Нестора вузькою стежкою в садку, протоптаною серед високої трави, до лавки, що стояла під величезною розлогою грушею.
— Ні, ні! Не вірить він у Бога! — змагався о. Нестор. — Бо якби вірив, то би слухав того, що Бог приказує. А молиться тільки з гордощів, як той фарисей у євангелії, щоб люди бачили.
Деменюк не змагався далі, але, посадивши о. Нестора на лавці в холодку, пішов до хати, щоб викликати Маланку. О. Нестор сидів, похиливши голову, руками опертий на паличці й без голосу рухаючи устами, немов у дусі торочив і далі своє нарікання на ковалеву безбожність. Погляд його непорушно спочивав на одній луком зігнутій стебелинці, по котрій звільна та невпинно повзла товста, зеленкувата гусільниця, бажаючи добратися до сочних листочків її цвітової корони, щоб її обгризти лакомими зубами.
„Отак і по нас повзе та надвигається, що кому суджено!“ — мигнуло в голові о. Нестора, і якась дрож пройшла по його тілі. Може це було від холоду, що стояв у саду, від тої вогкости, насиченої запахом трав і квітів, що клубилися в тіні вікових дерев; але о. Несторові зробилося моторошно. Душу його, зворушену розмовою про коваля, оця невинна гусільниця збентежила ще дужче. Він витріщив широко очі і вдивлявся. Гусільниця, мов під лупою, росла в його очах, робилася здоровенною та могучою, заслонювала й садок, і хату, і все своїм товстючим зеленкуватим
