доки не поправиться, то я й слова до нього промовити не хочу, а ввійшовши на його подвір'я, я міг би його здибати, а тоді вже звісно, прийшлось би говорити. Та чи не ліпше б ось що зробити. Я ось тут зажду на вулиці, а ви підіть та й викличте свою Маланку.
— Та ні, прошу єґомостя, — відмовив Деменюк. — Коваль іще в церкві, я його бачив. А по церкві він певно піде до ради громадської. Прошу, най уже єґомость ідуть! Зайдемо в садок, там є лавка, то можуть єґомость сісти. А я Маланку зараз покличу.
— Дуже б мені не хотілося… Ну, та вже нехай… Бо ти знаєш, який це чоловік отой коваль. І як таких людей земля свята носить… — воркотів о. Нестор, дуже нерадо вступаючи в ковалеве обістя.
— Та що ж, прошу єґомостя! Видкося, на щось і їх Пан Біг потребує, коли їх держить на світі та й ще дає їм силу, веселість, здоров'я, маєток та й ще отаких дітей, як Максим.
— А… Максим… Максим ковалів… Це справді добра дитина, славний хлопець. Але не ковалева це заслуга, ні! І не думай, щоб усе оце Бог йому давав за його заслугу. Ні, це тільки на пробу йому… чи отямиться, чи скрушіє перед Богом. До часу це все, Гнате, до часу! А мине час… не хочу пророкувати, але чую це… хто доживе, той побачить. Не може то бути, щоб Бог не покарав такого грішника.
— Правду сказавши, прошу єґомостя, коваль дуже добрий і чесний чоловік, — несміло промовив Деменюк.
— Добрий і чесний! — скрикнув о. Нестор. — І ти це мовиш, Гнате? Як може бути добрий і чесний, хто в Бога не вірує?
