розуміється, коштом громади, котра дуже бідкалася, поносячи тягар конкуренції[1], та з жалем згадувала о. Нестора, що більш як 30 літ прожив у старій плебанії, критій соломою та попідпираній з усіх боків дрюками. Але о. Крайник був молодий чоловік, з новою освітою й більшими вимогами, мав жінку й дітей, приймав гостей і ждав женихів для дочок, значить, не міг жити у старій, майже хлопській хаті. О. Нестор, хоча сам задля старости й немочі зрікся парафії, все таки зі слабости людської рад був тому невдоволенню громади з нового пароха; часті нарікання громадян та тягарі конкуренції приймав з єзуїтською покорою, перекривляючи голову набік та говорячи водно:
— Га, то трудна рада! За те маєте молодого священика з їмостею[2], паничами й панночками! Ви думали, що все вам ваш старий піп буде? Ні, любі мої, треба й до молодих навикати!
Громада думала, що о. Нестор, бачучи неспроможність людей і великі кошти на будову нової плебанії, причиниться й від себе чимбудь до покриття тих коштів. Всі тямили, що коли ще за його урядування будовано нову церкву, він із власної кишені дав 3000 ґульденів на будову, а потім ще 2000 на малюнки та закуплення різних церковних сосудів. Та цим разом громада перечислилася, бо о. Нестор не дав нічого. „Дім Божий, то зовсім інша річ“, — мовив він до депутації, котра від громади прийшла була до нього, — „але плебанія!..
