вони вже не боялися о. Нестора. Новий парох, провадячи своє officium більше по-ремісницькому, байдужими очима дививсь на цей народній звичай, а о. Нестор не вважав потрібним мішатися в його педагогічну методу й наганяти людей до церкви. Отим то його поява на цвинтарі не справила ніякої тривоги. Навпаки, старі й малі почали підходити до нього, кланяючись чемно, й цілувати його по руках.
О. Нестор, очевидно, рад був тим ознакам пошани, які показували йому селяни. Його пам'ять послабла вже: він тямив і знав по імени тільки старших своїх парохіян; молодших не міг пізнавати. Та проте він ласкаво всміхався до них, гладив їх по головах, запитував, чиї вони й як живеться їх батькам, а зі старшими радо вдавався в довші розмови. Треба додати, що й Деменюк, котрий не відступав його за ввесь той час, багато допомагав його пам'яті, нагадуючи йому імена й важніші події з життя кожного з тих людей, що підходили до нього.
От так проводжений, о. Нестор вийшов за хвіртку церковної огорожі. Випадково, чи ні, досить, що він попав не в ту хвіртку, що вела до двору, а в ту, що виходила на гостинець[1], при котрім по обох боках, потопаючи в густій зелені верб, лип та овочевих садків, розкинулось чимале село Торки. Зараз по другім боці гостинця, насупроти церкви стояла „плєбанія“[2] — новий, просторий будинок під ґонтами, з двома коминами на дасі, з ґанком до гостинця і з квітником перед ґанком. Ця плебанія збудована була вже за о. Крайника,
