ніший, рухи живі й різькі, в запалих старечих очах заблисли дві искорки. Він знав уже з досвіду, чим скінчиться вся ота прелюдія. За час його десятилітнього побуту у дворі не раз уже йому доводилось її слухати. То Адась, то пані Олімпія вигравали її перед ним і завсігди кінчили покликом до його каси. Тільки той, хто знав усю безодню його скупости й також правдивий характер його відносин до обоїх панства Торських, міг би зміркувати, яку тяжку й безвихідну нутрішню боротьбу мусив переходити цей нещасний старець, на яку тортуру розпинали його оті просьби. Та досі жадання панства Торських були скромні, хоч і йшли звільна та постійно все вгору. Сто ґульденів[1], двіста, п'ятсот, ну, тисячу (на висилку Адася до Відня до шляхетського інституту Theresianum) — це все були жертви або дрібні, або усправедливлені такою потребою, котру й тісноумний о. Нестор при деякім напруженню міг зрозуміти. Але тепер, очевидно, діло закроєне було на ширший розмір. Вже сама вступна вістка про програні Адасем півтори тисячі казала цього догадуватись, а кінцеві слова пані Олімпії про те, що треба б їм (при такій Адасевій господарці) ще якийсь час продержатися, відслонювали перед його уявою широкий і дуже непринадний горизонт.
„Не дам нічого! Не дам ані цента[2]“, — шибнуло в його голові, і він міцно зціпив свої беззубі вилиці, щоб тим закріпити свою постанову.
— Кажете, пані, — процідив нарешті, коли пані Олімпія зробила артистичну павзу і дивилась
