— Півтори тисячі! — скрикнув о. Нестор із таким виразом, мов би силувався своєю фантазією зміряти й оцінити велич тої суми.
— Сцени мені робить… замість, що я мала б йому… — крізь сльози говорила пані Олімпія. — „Як не заплачу, — каже, — до тижня, то в касині мене визнають за інфаміса[1], виключать…“
— Це й давно б слід! І добре було б для нього, — воркотів о. Нестор. — І чого доброго він учиться в тім касині? Господи! Я б усе те касино розігнав! Адже це гніздо розпусти, содома якась! А вони, засліплені, вважають його основою свого шляхетського гонору.
— Так то, пан-отче, так! — спокійніше мовила пані Олімпія. — Та все таки нам старим не слід свої міркування накидати молоді. Молодь мусить вишумітися. Молодь потребує вражінь, емоцій…
— Добре, добре! Тільки ті вражіння й емоції не мусять бути такі дорогі та коштовні. Аджеж півтори тисячі за один вечір! А скільки то часу й сили і праці треба, щоб їх зібрати!
— Ой, правда, правда! — говорила пані. — Хіба ж я йому цього не говорю? Та що то поможе? Він не забув іще своїх віденських часів. А в додатку компанію собі підібрав…
— То-то й є! То-то й є! — підхопив о. Нестор. — Як то німці кажуть: Bö… böse Gesellschaften verderben gute Sitten[2]. А тут, на біду, Адасеві обичаї ніколи не були надто добрі. Не було що так дуже і псувати.
