— Але де ж таки!.. Щоб вельможна пані самі!.. — не переставав бентежитися о. Нестор. — Чи не було слуги ніякої?
— Ну, отче, покиньте вже це! Прошу, беріться до кави, а то зовсім застигне!
І поки о. Нестор тремтячими руками мішав каву, ламав булку та мочив її в каві, щоб опісля могти, не кусаючи, проковтнути її, пані присунула собі крісло, сіла насупроти нього й балакала тим самим супокійним, добродушним тоном.
— Аджеж нині неділя, доброго апетиту, пан-отче! Надворі чудесно. Радість якась розлита скрізь у природі. От я й подумала, що треба б і вам, старому пустинникові, справити хоч невеличку радість. А тим часом здається, що мій прихід наробив вам більше клопоту.
— Алеж ясна пані!— скрикнув о. Нестор. — Як же ж можете так думати? Ій-богу, я з радости… з утіхи… що ви…
З тої радости він упустив намочену булку на обрус[1] і, лапаючи її, мало не перевернув чашку з кавою. Пані Олімпія допомогла йому дійти до ладу й, запросивши його, щоб снідав зовсім без женади[2], говорила далі:
— Це властиво я повинна б робити завсігди. Адже ви в нас не якийсь постоялець, а гість у домі. Навіть трохи більше, не правда пан-отче?
І вона окинула о. Нестора лукаво всміхнутим поглядом, та коли він знов зачав метушитися, вона жестом руки вспокоїла його.
— Я не хотіла вам сказати нічого прикрого! Мій Боже, чи я ж маю право робити вам якісь
