реверенда була для нього сталевим панциром, за котрим він чувся зовсім безпечним, а без котрого грозила йому нехибна загибіль.
— Дуже… дуже перепрошую, що пані добродійка так мене застають…
— Алеж нічого не шкодить! — з усміхом повторила пані Олімпія.
— А… а… а… пані добродійка тут стоять та й стоять! Ото з мене роззява! Прошу ближче!
І о. Нестор трохи певнішим ходом поступив до дверей, що вели до його покою, відчинив їх і попросив паню Олімпію, щоб увійшла до середини.
— Я зараз! Я за… зараз буду на послуги пані добродійки! — промовив він, лишаючись іще на хвилину в кухні, щоб переговорити з Деменюком, що тим часом, підтягнувши штору й відчинивши вікно, вилляв прямо в огородець з мидниці воду й витирав мидницю якимось старим полотенцем.
— Так як кажете, Гнате? — гомонів о. Нестор. — Єґомость[1] ваш, теперішній парох, не їхав учора нікуди?
— Ні, прошу єґомостя.
— Значить, сьогодні сам буде правити[2]?
— А вже ж, що сам.
— Ну, то й добре! А то він учора, знаєте… присилав до мене. „Я, — каже, — поїду до свояків“, — не знаю, де там у нього які свояки, — „то ви, отче Нестор, відправте за мене службу“. Ну, я обіцяв не для нього, а для Божого слова. Але сьогодні чуюся таким
