становища, збіглися на місце нещастя. Хоч і як вони були загартовані в війнах, привикли бачити смерть біля себе, але вид кривавого, поторощеного та пошарпаного трупа витиснув із усіх грудей важкий зойк.
Мирослава вхопилась за груди і відвернула очі. Тухольські пасемці на сплетені з галуззя мари[1] положили трупа, а за ним потягли й ведмедя. Понура мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа крови блискотіла до сонця і нагадувала всім, що тут іще перед хвилею стояв живий чоловік, батько дітям, веселий, охочий і повний надії, а тепер з нього лишилася лише безфоремна купа кривавого м'яса. У великої частини бояр відійшла охота до ловів.
— Цур їм, тим проклятим ведмедям! — говорили деякі.— Нехай тут хоч живуть, хоч гинуть собі, чи ж нам для них наражувати своє життя?
Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава й Максим, налягали конче, щоби кінчати розпочате діло. Бояри вкінці пристали, але якось дуже не раді були вертати на свої становища.
— Дозвольте мені, бояри, слово сказати, — заговорив до них Максим. — Мої товариші тухольці замкнули вихід і не пустять ані одного звіря відси. Тим то нам не потрібно розходитися віддалік одним від одних. Найліпше буде, думаю, розділитися нам на дві ровти і йти понад самі краї пропасти по обох боках. Так ми зможемо найліпше зігнати все до середини, а там разом з тухольськими пасемцями обступимо густою лавою і вистріляємо до одного.
— Авжеж, аджеж, що так ліпше! — крикнули деякі бояри, не бачучи насмішливого усміху, що перелетів по устах Максима.
- ↑ Мари — носилки.
