Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/275

Цю сторінку схвалено

двора, ніж той слинявий панич, той попович, що тепер не знати з якої рації називає себе графом Торським? Такий він граф Торський, як я твій чоловік, Гапко! Га? Чи не правду я кажу?

У Цвяхових очах при цих словах на хвилю блисла дика злоба й завзята ненависть. Та проблиск цей швидко щез, і він знов почав по-давньому всміхатися.

— Та йди к нечистому з твоєю правдою! — крикнула Гапка. — Ото Соломона знайшов, щоб йому правду розсудив! Іди, свого вітчища поганого про це питай!

— Еге, вітчища! Коли бо йому доїхали кінця! Не бійся, він би мене не був так на жебри пустив, як собаку вигнав, як оця проклята відьма! Але я ще її запопаду в свої руки! Я ще їй дам себе знати!

І Цвях схопився з лавки й почав неспокійно не то ходити, не то кидатися по кухні, мов та сполохана птиця, що порхає в різні боки. Гапка також устала.

— І якої дідьчої матері ти сюди приходиш, ти, відміно[1] людська, га?

— Бо так мені хочеться! — гнівно буркнув Цвях.

— А коли тобі хочеться, то йди до неї правдатися, а не до мене.

— До неї? Ніби то до мачухи? О, ні, не хочу. Я боюсь її! Вона відьма! Вона всю кров з мене виссе.

— Не мала б чим лакомитися, та твоєю кров'ю! Там певно більша половина тієї поганої парухи.

 
  1. Відміна — чортеня, яке підміняли людською дитиною.