кого. Ну, та й прошла не абияку школу. Бідна жінка. Якраз трицять літ буде, як прийшла сюди молоденькою, гарною дівчиною. Яка була гарна, весела, співуча, жартовлива! І ось що з неї зробила двірська служба. За цих 30 літ тільки раз відси віддалювалася — тоді, коли жандарі повели її сковану до Львова, до криміналу. Відбувши кару, знов сюди вернулася. Граф тоді вже був небіжчик. Упала мені до ніг… „Не відганяйте мене, пані!“ — сказала крізь сльози. — „Прийміть, дайте роботу, а то піду і втоплюся! Адже мені нема більше ніде світу, нема місця. До свого села вертатися, до батьків, після того, що зо мною було, краще вмерти. Тут я стратила свою молодість, свою добру славу, тут і жити і вмирати буду!“
Пані Олімпія добре тямила цю сцену. Гапка не кидалась, не кричала, не докоряла ані їй, ані пам'яти небіжчика-графа, тільки стояла близь порога й тихо плакала. Пані приняла її — і не пожалувала того. В тюрмі Гапка хоча стратила свою красу, перебувши тяжку віспу, та зате навчилася куховарства. Правда, там вона набрала також деяких негарних звичок, у тому числі й тих: голосно співати набожних пісень іноді до пізньої ночі і не менше голосно проклинати та лаятись. Лексикон прокльонів і лайок вона винесла пребагатий і, мабуть, ненастанно ще збагачувала його власною фантазією. Через оці звички вся инша служба дуже не любила Гапку й називала її не інакше, як тільки „чумою“. Та пані інстинктово чула, що Гапка — одна з усеї двірні відноситься до неї без ненависти, а навіть зі співчуттям, що розуміє її важке положення і, хоч бурчить та клене, все таки по-свойому дбає про неї і
