Пані Олімпія тим часом скінчила снідання. Вона встала й, не говорячи більше нічого, поставила на тацу два імбрички[1], один зо сметанкою, а другий із чорною кавою, поклала кілька шматочків цукру на бляшану тарілочку, пригріту булку і пішла з тим усім до о. Нестора. Ідучи, вона думала про свої відносини до Гапки. Оця непринадна жінка, з вісповатим лицем, з вічними молитвами та прокляттями на устах, із заплямленою минувшиною, була все таки одинока людина в її найближчім оточенню, з котрою вона могла говорити щиро, як жінка з жінкою, без тої злоби, що ворушилась у її серці на саму згадку про Параску, про Гадину, про пахтяра, про пастуха й інших її знайомих. Навіть старий Деменюк, хоч на думку Гапки святий чоловік, видавався пані Олімпії далеко не таким святим. А головно пані чула, що старий не любить її, вважає її злою і грішною, і для того не могла відноситися до нього прямо й одверто. Та відки прийшла до того Гапка, що пані могла отак розмовляти, могла якось по-людському, хоч і без особливої симпатії відноситися до неї? Пані Олімпія й сама собі того не вміла вияснити.
„І що, властиво, от ця Гапка?“ — думала вона, йдучи подвір'ям та ступаючи звільна й обережно з тацою. „І погана вона, і криклива та сварлива за трьох, а все таки щось мене до неї тягне. Не думаю, щоб мені щиро служила. В тім пункті всі вони однакові, втопили б мене в ложці води. Ну, та у дрібницях я випробувала її, чесна. Не краде, бо не має для
- ↑ Імбрик — посуда на каву; таца (нім. Tasse) — піднос.
