стежці. Ратище блисло в тремтячій руці боярина, — він хотів кинути ним на звіря.
— Не кидай! — крикнув тривожно Максим, надбігаючи і ведучи з собою поміч загроженим боярам, Тугара Вовка і ще одного боярина, — не кидай ратище, але настав поприбіч і боронися!
Але боярин не слухав і кинув ратище на звіря. Розмах був невеликий, рука боярина тремтіла, ведмідь був уже на яких п'ять кроків, от і не диво, що ратище слабо зранило звіря в передню лопатку. Вхопив ведмідь дрючину, розломив її і зі страшним риком кинувся на свого ворога. Той держав уже в руках простого, на два боки гострого меча, що його називав ведмідником, і готовився віпхнути його вістря в груди звіреві. Але вістря поховзлося по кості і застрягло в лопатці, і звір ухопив боярина в свої страшні, залізні обійми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустіли кості під ведмедячими зубами. Ціла та страшна і дрожжю проймаюча подія скоїлася так раптовно, так несподівано, що заким Максим міг надбігти з підмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на землі, а над ним стояв кривавий ведмідь, вискаливши свої страшенні зуби і ревучи на ввесь ліс з болю від одержаних ран.
Дрож пройшла у всіх по тілі на той вид; бояри стали, мов укопані. Тільки Максим спокійно наложив стрілу на свій роговий лук, підійшов два кроки ближче до ведмедя і, прицілившися одну хвилину, пустив йому стрілу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звіря, і він повалився трупом на землю.
Не ревіли роги, не лунали веселі оклики по тій новій перемозі. Бояри, покинувши свої
